Почнімо із чистого листочка

Або навіть не так - "перенесімо внутрішні монологи бодай частково у зовнішній простір". 

Наприкінці року складається таке враження, що у мозку відкрито занадто багато вкладок. Мислиш одночасно і категоріями на 2 країни, і про круговерть життя, і про поточний і прийдешній рік, і про розбиття усього на "до війни" і "тепер". Дуже хочеться повитрушувати поточні і приховані cookies, які не дають посміхатися щиро, і інші, які змушують одягати часом посмішку, коли прояв справжніх емоцій може прорвати межі, які не хотілося б порушувати. 

На тижні перечитувала сторінки старого блога, який вела ще студенткою. Тоді кожен грудень був місяцем резолюцій, підсумків, рейтингів, сподівань на краще. І певних завершень: хотілося подобивати довгочити, дочаклувати довгов'язи - надати якщо вже не довершену, то бодай закінчену форму якомога більшій кількості справ. І відразу напланувати щось нове на наступний рік (і навіть відразу щось почати із нових проєктів на хвилі мотивації). 

Якесь таке дивовижно пришелепкувате і суперзаразне створіння вело свою сторінку тоді, якщо хвилі від того зрушення скель у власній свідомості та натхненного осяяння ідеями докочуються і до мого апатичного єства у сьогоденні, та ще й спонукають не зраджувати своїх юнацьких мрій. 

Яким був мій грудень у 2022 році? Я жонглювала часом, щоб мене вистачало на навчання на інтенсивному інтеграційному курсі з німецької, на підробіток перекладами і репетиторство, щоб оплатити комунальні послуги за квартиру, у якій моя родина вже не проживала, на підтримку сина, якому доводилося окрім навчання в німецькій школі витягувати паралельно ще й український клас. У щоденнику останні пару тижнів грудня - то чисті сторінки, бо то була свобода якийсь час видихнути і не втискатися у рамки часу. 

У 2023 році у моєму щоденнику відсутній весь грудень повністю. Поки ми очікували на результати іспитів із німецької, ми отримали місця на курсах про життя в Німеччині і її історію, де тексти були на рівень важче, ніж на мовних курсах. Паралельно навчання сина, робота із моїми учнями. На розмірковування про життя, про напрямок руху чи планування не було часу, треба було встигати те, що вимагалося. А потім хотілося просто видихнути.

У минулому році у грудні я облаштовувала життя у новій зйомній квартирі (практично з нуля, за винятком подарунків від добрих людей і родичів та перекупленого від старих жильців), проходила практику із технічного редагування, відчайдушно намагалася вписатися у баланс зарплатної картки практикантки, не запланованої бюджетом компанії. Плани звучали практично як "все колись потім, не зараз/ніколи". Час на ведення щоденника був, але не хотілося зациклюватися на болісному.

У мій цьогорічний грудень вперше за довгий час вплелися крапельки духа Різдва. Наша родина потихеньку випливла зі скрути. Я отримала робочий контракт після практики. У мене неймовірно класні колеги на роботі. Тепер я маю змогу планувати новий досвід, нове навчання, нові покупки, нові звички. А ще маю душевні сили на втілення якихось планів у життя. І ось я знову перечитую старі блоги.

Читання власних дурненьких постів понад 10 років тому несподівано додає сенсу у момент зараз і тепер, де усілякий сенс часто втрачався і багато мрій вже не здійсняться ніколи. Я ніби відчуваю нитку, яка пов'язує мене у теперішньому зі мною у далекому минулому. Якесь дивне почуття стабільності у плинності часу. Слова, що я вже й не пам'ятаю, як я їх була писала, донесли у теперішнє мотивацію шебуршитися й надалі. Не заради результатів, а заради того процесу навчання, планування і творення, який мені подобається. Тому я напишу кілька дурненьких постів, у яких я чимось ділитимусь. Просто коли назріє така потреба чи буде час і натхнення щось своє сказати чи показати. А то й не тільки своє, бо я багато читаю/слухаю/дивлюся і люблю занотовувати цікаво висловлені думки інших. І це буде послання мені у майбутньому, щоб одна старенька бабуська у майбутньому не вішала носа.